Bloggerland

Розглянемо ситуацію не поспішаючи, на козацьку голову.

Де там оті принади, від яких не встояти? Хто з них нам приклад?

Осоружні хитрі банькаті хранцузи? Брудні, як на мій, хай і не взірцевий погляд, румуни? Чи ляське світосприймання для нас має виступити прикладом? Чи німці, які здали націю хвілосовів заради газу? Чи гішпанці, в яких крім Гассета й Лорки, шляхетних козаків не було? Про італійців мовчу: хоч і волохаті, але да Вінчі народили!

Єдиний надійний європейський приклад для нас – Англія.

А чому? – Тому що острів. Не надибала дерастії. Без пе.

Загальність, яка розлягається в нагальність розкорякою, козаків не влаштує. Ані за які позички.

Ми собі ціну знаємо. Вона, ціна – безмежна.

Україна має бути європейським островом. Це – питання місії, за неї усіх порвемо. Ми – не народ Середзем’я, ми – острівний народ. Острів без вод, нас омиває духовна практика. Винянчена тисячоліттями.

Бути українцем – то велика відповідальність. Перед собою, перед країною, перед Богом.

Це не питання крові, це – питання місії. Це – стан душі. Це питання виховання – і навіть не нас, а наших дітей! Але виховати можна лише власним прикладом! Більш ніяк. Тому непорядних людей я викреслюю із переліку українців.

Спробуємо осягнути місію. Намагаймося стати гідними її. Бо лише українське світосприймання має стати взірцем для людської цивілізації.

Працелюбність, порядність, самоповага, щирість – ось його основні складові.

Так, в кожній нації ці мотиви відчутні. Але ж ми стільки тисячоліть мучилися – хіба не для того, аби їх втілити? Хіба наша країна, Україна, не має стати блакитною мрією людства?

Хіба ми цього не гідні?!..

Виктор Янукович взрастил либо соперника, либо наследника

Анатолий Медведев

На Украине с её постоянным непостоянством политической жизни, кажется, завязывается серьёзная интрига. В тени процессов, якобы контролируемых президентом Виктором Януковичем, постепенно набирает силы и превращается в серьёзный фактор политической жизни человек, который через несколько лет сможет бросить вызов нынешнему руководству государства. Имя ему – Пётр Порошенко, «шоколадный король» Украины, один из наиболее богатых и перспективных людей в стране.

46-летний Пётр Алексеевич Порошенко – представитель нового поколения в украинской политике и в бизнесе, приходящего на смену поколению Ющенко, Януковича, Тимошенко. Поколение «новых шестидесятников», к которому относятся и самый богатый человек Украины Ринат Ахметов, и глава Службы Безопасности Валерий Хорошковский, и министр внутренних дел Виталий Захарченко, и первый вице-премьер украинского правительства Андрей Клюев, и многие-многие другие украинские политики – в том числе лидеры оппозиции Александр Турчинов, Вячеслав Кириленко, Валентин Наливайченко.

Порошенко – продукт своего времени. Его отец был известным в советские годы «цеховиком» и имел конфликт с властью. Его старший брат, по сообщениям СМИ, был известным в Молдавии криминальным авторитетом и погиб при невыясненных обстоятельствах. Порошенко старается сделать всё, чтобы его не заподозрили в нечестном бизнесе. Он окончил факультет международных отношений Киевского университета (учился на одном курсе с Михаилом Саакашвили), гордится своим европейским лоском и свободным владением английским языком. Порошенко очень заботится о своём реноме, так как готовит себя к высоким целям в политике.

До 2000 года Порошенко был одним из лидеров СДПУ (о), которая именно в этот момент стала «партией власти» в Украине. Использовав её в качестве трамплина для прохождения в Верховный Совет Украины, Порошенко распрощался с социал-демократическими идеями и стал личным врагом лидера украинских объединённых социал-демократов Виктора Медведчука (ближайшего соратника экс-президента Кучмы и близкого друга Владимира Путина). Несколько раз пытаясь реанимировать собственный партийный проект «Солидарность», Порошенко в 2001 году умудрился стать одним из отцов-основателей Партии регионов, а год спустя – основателем и спонсором политической силы Виктора Ющенко – блока «Наша Украина». Более того: Порошенко стал кумом Ющенко, что в «оранжевые» времена было равнозначно пропуску к высшим эшелонам власти. В дни «Оранжевой революции» Порошенко был одним из организаторов Майдана.

После победы Ющенко рассматривался в качестве кандидата на пост премьер-министра и даже якобы был утверждён в этой ипостаси (как утверждает украинский политолог Кость Бондаренко). Но более проворная Юлия Тимошенко сумела вырвать у Порошенко премьерство в тот момент, когда он уже вёл переговоры о принципах функционирования власти со спикером украинского парламента Владимиром Литвином. Порошенко пришлось довольствоваться довольно скромным постом секретаря Совета национальной безопасности и обороны Украины. Однако в августе 2005 года, когда Тимошенко готовила переворот с целью отправить в отставку Виктора Ющенко, именно Порошенко предотвратил эту попытку. Сторонники Тимошенко обвинили Порошенко в коррупции и в результате Ющенко пошёл на «нулевой вариант»,отправив в отставку и Тимошенко, и Порошенко.

В народном сознании Порошенко стал одним из символов упадка Майдана, а также символом алчности, погубившей «Оранжевую революцию». Благодаря Порошенко в экспертной среде в Украине укрепилось мнение, что «революция» была «бунтом миллионером против миллиардеров» – с целью самим стать миллиардерами. В случае с Петром Порошенко именно так и произошло: его имущество сегодня оценивается по самым скромным подсчётам в 1,93 млрд. долларов (17 место в списке самых богатых людей Украины по версии журнала «Фокус»). По состоянию на 2005 год его капиталы были куда скромнее – 320 миллионов долларов. Кроме всего прочего, в сознании граждан Украины укоренился некий собирательный образ коррумпированного окружения Ющенко, именуемый словосочетанием «Любі друзі». Самый известный «любый друзь» в Украине – именно Порошенко.

Это, впрочем, не помешало ему в самом конце карьеры Ющенко стать министром иностранных дел и пробыть на этой должности аж 5 месяцев (абсолютный рекорд краткосрочности пребывания на министерской должности в Украине, где, как известно, «премьер-министра век недолго, а потому так сладок он»). Однако сегодня Пётр Алексеевич обставляет дело так, что он стал чуть ли не родоначальником всей внешней политики Украины – по крайней мере, это следует из его заявлений. Он и нормализовал отношения с российской Федерацией, и открыл Украине путь в Европу, а нынешние переговоры с ЕС – это лишь завершение процесса, на 90% воплощённого при Порошенко. Интереснее всего, что многие ему верят.

Порошенко, используя свои дружеские отношения с премьер-министром Николаем Азаровым (в 2004 году он даже привёл Азарова на трибуну Майдана и повязал ему оранжевый шарфик), пытался добиться кадровых назначений при президенте Януковиче. В журналистских кругах поговаривали даже о том, что Порошенко станет вице-премьер-министром по вопросам европейской интеграции. Однако ему пришлось довольствоваться более скромным постом в наблюдательном совете Национального банка – по сути, должность свадебного генерала, учитывая, что все основные вопросы в Нацбанке решает ставленник «семьи» Сергей Арбузов. Но неуемная и деятельная фигура Порошенко рвётся к реальной власти. За последние полгода появлялась информация о его возможном назначении на должности председателя Счётной палаты, министра иностранных дел либо же первого вице-премьера правительства.

При этом Пётр Порошенко пытается играть в собственные проекты. Он обезопасил себя со стороны президентской «семьи», наладив тесные отношения с сыном Виктора Януковича Александром (киевские журналисты рассказывают о том, что Порошенко уступил Александру Януковичу 50% «5 канала», ранее находившегося под личным контролем Петра Алексеевича) и его другом, председателем украинского Центробанка Сергеем Арбузовым. Порошенко находится в равноудалённых отношениях как с премьер-министром Азаровым, так и его оппонентами из президентской администрации. Формально же Порошенко находится в оппозиции и даже финансирует оппозицию. Среди тех, в кого Порошенко сегодня вкладывает деньги, называют молодого и амбициозного политика Арсения Яценюка, лидера партии «Фронт перемен» и тоже бывшего министра иностранных дел Украины. При этом люди, близкие к Порошенко, засветились недавно в окружении другого оппозиционного лидера – чемпиона мира по боксу Виталия Кличко.

По сути, Пётр Порошенко идёт по пути, некогда апробированному бывшим главой Службы безопасности Украины Евгением Марчуком, который, сохраняя лояльность к президенту Кучме, пытался создать основу для своего будущего старта на президентские высоты. Он пытался организовать правый фланг, национально сознательных граждан с тем, чтобы при их поддержке победить на президентских выборах 1999 года. Но если Марчук в первую очередь использовал крючок информационный (в том числе и компромат относительно лидеров национального движения в Украине, а при советской власти – тайных осведомителей КГБ), то Порошенко использует крючок финансовый. Порошенко наращивает силы, понимая, что власть на него пока внимания обращать не будет – не до него сейчас. Неурядицы внутри властной команды, дело Тимошенко, рост оппозиционных настроений в обществе, экономический кризис, геополитическая неопределённость, непонятки с ценами на газ – всё это факторы, способствующие постепенному рождению альтернативного лидера.

Любой провал украинского руководства будет играть на руку Порошенко. Сегодня он – незримый кукловод целого ряда процессов в стране. По влиянию он опережает и Рината Ахметова, и Виктора Пинчука, и других олигархов. Он просто правильно расставил фишки и правильно пользуется информационными поводами. Как только российско-украинские отношения по энергоносителями заходят в тупик – сразу появляются заказные статьи о том, как хорошо чувствует себя бизнес Порошенко в Российской Федерации и сколько активов на территории РФ он приобрёл за последние годы (информационный посыл: «Я-то умею выстраивать отношения, я-то могу договориться»). Как только намечаются проблемы с Европейским Союзом – сразу же Порошенко напоминает о своём опыте общения с высокопоставленными политиками в Брюсселе. Более того – берёт за руку и везёт в Брюссель – представлять в роли нового лидера оппозиции Арсения Яценюка. Эффектно?

В сознании граждан начинает создаваться миф об эффективном суперменеджере, знающем, как вытащить страну из кризиса. Его предприятия (кондитерский концерн «Рошен», охватывающий более половины всего украинского рынка кондитерских изделий, а также кораблестроительный завод «Ленинская кузница», Луцкий автобусный завод и прочие активы) работают на полную мощность. В Виннице Порошенко создал уникальный плавучий фонтан, который уже окрестили восьмым чудом света, подчеркивая, что подобного нет даже в Арабских Эмиратах. В той же Виннице набережную переименовали в «набережную «Рошен». На украшение фасада своего завода в Киеве Порошенко использовал 52 километра новогодних гирлянд, превратив унылое заводское сооружение в настоящий сияющий дворец… Одним словом, Порошенко тихо выходит на тропу президентской кампании 2015 года.

Ему не хватает сегодня одного – публичной площадки, с которой он мог бы стартовать. Наиболее идеальными вариантами для него являются пост премьер-министра (весной на Украине ожидается улучшение социально-экономической ситуации, повышение заработных плат и пенсий – и Порошенко хотелось бы, чтобы этот позитив был связан именно с его именем), либо же министра иностранных дел. Относительно последнего – нынешняя команда совершила существенный прорыв на европейском направлении, осталось сделать несколько штрихов – в феврале-марте парафировать, а к маю подписать соглашение об ассоциации с Евросоюзом, включая соглашение о зоне свободной торговли. Если это соглашение будет ассоциироваться не с именем нынешнего министра иностранных дел Константина Грищенко, а с именем Петра Порошенко, это автоматически добавит к его потенциальному электорату значительную часть из 52% населения, готового сегодня сделать европейский выбор.

В ближайший год стоит ожидать активизации действий Порошенко. Он проявит себя и заставит о себе говорить. Но как отреагирует на эту заявку действующий президент? Возможно, Янукович не воспринимает Порошенко всерьёз, сосредоточившись на борьбе с оппозицией, которая пользуется финансовой подпиткой со стороны Порошенко, и в будущем парламенте будет играть под его дудку. Возможно, Янукович готовит Порошенко в свои преемники. Этого наверняка знать никто не может. С точки зрения России несложно предугадать развитие ситуации: Янукович оказался непредсказуемым и сложным переговорщиком, собственный успешный проект кандидата на президентский пост на Украине Россия раскрутить не успеет. Останется выбирать из двух зол. Причём наименьшим будет казаться успешный бизнесмен с серьёзными интересами в России. Точно так же, как ранее наименьшим злом казались Кучма или Янукович. И – с высокой долей уверенности – можно утверждать, что Россия снова проиграет на Украине.

Потому как за Петром Порошенко недаром закрепилось прозвище «Шоколадный заяц».

Анатолий Медведев – политический обозреватель

І насправді, Quo Vadis? Чи рухається Україна до осяяних сонцем земель
стабільності, демократії та процвітання? Чи, можливо, до авторитаризму та
склерозу економічних реформ? Чи буде Україна через 20 років такою ж заможною,
якою зараз є Польща? Чи так і лишатиметься третьою найбіднішою країною Європи?
Немає сумнівів, що до завершення роботи цієї конференції ми відповімо на ці
запитання.

Вас, можливо, цікавить, з якого боку я підійду до розкриття цих тем. Насправді,
чималу частину своєї службової кар’єри, яку я розпочав у 1980 р. як державний
службовець у штаб-квартирі Північної групи Сухопутних військ Великої Британії в
м. Райндален (Rheindahlen), Німеччина, я присвятив роботі в центральній та
східній Європі. Ми завжди нервово жартували, що це місце може стати першою
мішенню радянської тактичної ядерної боєголовки, яка б мала розпалити ворожнечу
в Європі. Усередині 80-х я провів три роки у Відні в Посольстві Великої Британії,
яке розташовувалось неподалік Посольства СРСР. У 1992-1995 р.р. я перебував у
Москві, займаючись економічними реформами в Росії. Ви можете закинути мені, що я
погано впорався з цим завданням. Потім з 1998 до 2006 року я перебував у Бонні
та Берліні, займаючись питаннями переважно економіки та ЄС і спостерігаючи, як
Східна Німеччина оговтувалась від комунізму. У Києві я почав працювати 14 червня
2008 р. – у той самий день, коли Пол МакКартні давав живий концерт на Майдані
Незалежності.

Тож чому ми сьогодні зібрались тут? Гадаю, контрольними запитаннями для цієї
конференції є:

а) Навіщо зважати на Україну? Чому для Великої Британії є важливим те, що
відбувається в країні на протилежному боці Європи?

б) Які позитивні або негативні процеси відбуваються в Україні сьогодні?

в) Потрібно чи не потрібно нам щось із цим робити?

Чому Україна має важливе значення

Давайте поговоримо про те, чому Україна має важливе значення.

Перша причина в тому, що Україна – це велика європейська країна, географічне
розташування якої має велике стратегічне значення. Тим, хто займається питаннями
України, добре відомо, що це – найбільша країна (трохи більша за Францію), яка
повністю знаходиться в Європі; що вона має населення чисельністю понад 45
мільйонів чоловік, кордон з Росією довжиною в 1,5 тис. км та тисячолітню спільну
історію; що вона має кордони з країнами-членами Європейського Союзу – Польщею,
Угорщиною, Словаччиною та Румунією – і що деякі з цих кордонів були предметом
конфлікту та обміну територіями у 20 ст.

Але не всі знають, що Україна існує у своїй сучасній формі менш ніж 20 років. У
Києві я часто приймаю інтелігентних гостей з Британії, які не зовсім добре
орієнтуються в тому, по який бік кордону від Росії знаходиться Україна або якою
мовою говорять українці (що є, звичайно, непростим питанням). Тож, коли ми
говоримо, що Україна має важливе значення, ми не можемо автоматично припускати,
що всі так думають. Нам потрібно це аргументувати.

Мій аргумент полягає в тому, що, враховуючи розмір території, населення та
стратегічне розташування України, вона має бути стабільною, спокійною, заможною,
щасливою країною і що це відповідає інтересам як Великої Британії, так і
Європейського Союзу, інших сусідів України (зокрема Росії) та інших членів
світової спільноти.

Друга причина, чому Україна має важливе значення, є дещо негативною. А саме: є
ризики, що слабка, розладжена та нестабільна Україна може становити загрозу для
своїх сусідів. Розладжена та нестабільна Україна може дати іншим країнам у
регіоні приклад поведінки, що є небажаною для нас. Це може поширити
нестабільність у регіоні, що у свою чергу може загрожувати безпеці й процвітанню
Великої Британії – нашим стратегічним цілям.

По-третє, на більш оптимістичній ноті, Україна може мати дуже позитивний вплив
на своїх сусідів. Забудьмо про песимізм та зневіру. Уявімо картину привабливої і
бажаної України – європейської країни, що прагне врешті-решт приєднатись до ЄС
на основі демократичних прав і цінностей, з економікою, що процвітає та
реформується.

Як наочний приклад, така Україна могла б відігравати впливову роль у регіоні. Є
така думка, що успішна Україна могла б стати державою-каталізатором позитивних
змін у колишньому Радянському Союзі. Вона могла б стати наочним прикладом
переваг демократії, європейських цінностей та ринково-орієнтованої економіки на
противагу більш авторитарним моделям, які домінують у деяких країнах регіону
після розпаду СРСР.

У свою чергу, якщо Україна не досягне цього успіху, тоді лідерам країн цього
регіону, що прийшли до влади без проведення виборів або за результатами
недемократичних виборів, буде легко стверджувати, що «західний» стиль державного
управління тут не має місця.

Це буде поганою новиною не тільки для України, але і для її сусідів, а також і
для всіх нас, хто є прихильниками моделі управління, заснованої на дотриманні
демократичних правил, моделі, що є найбільш стабільною та сприятливою для
процвітання будь-якої країни.

Таким чином, я сказав би, що є три ключові причини вважати, чому Україна має
велике значення: як важливий сусід, як країна, стабільність якої може сприяти
стабільності у регіоні, і як потенціальна держава-каталізатор, що може вплинути
на майбутнє країн колишнього Радянського Союзу.

Наскільки успішно розвивається Україна

Отже, якщо доля України є важливою для нас, то наскільки успішно, на нашу думку,
вона розвивається? Мені, напевно, не слід давати чітку й вичерпну відповідь на
це запитання. Інакше немає сенсу продовжувати цю конференцію. Але погляньмо на
деякі сфери.

Щодо демократії та прав людини, то поширилося занепокоєння, що в Україні
погіршилося дотримання демократичних стандартів. Ось декілька прикладів.

Місцеві вибори 2010 року. Баронеса Ештон, Верховний представник із питань
зовнішніх відносин та політики безпеки ЄС, заявила, що «виборча система та
проведення виборів підірвали рівень довіри громадян до виборчого процесу та до
подальшого зміцнення демократії в Україні».

Міжнародна громадська організація Freedom House цього року понизила рейтинг
України до рівня «частково вільної» з точки зору політичних прав і громадянських
свобод. Щороку в період з 2005 до 2010 року вона мала рейтинг «вільної». Freedom
House заявив: «погіршення стану свободи преси, намагання держави обмежити
студентську активність, залякування неурядових організацій, місцеві вибори, які
були визнані майже всіма як ані вільні, ані справедливі, свідчення посилення
впливу виконавчої гілки влади над судовою. Україна до цього була єдиною країною
на пострадянському просторі, за винятком прибалтійських держав, яка досягла
рівня «вільна», а отже, таке падіння рейтингу є значним кроком назад в розвитку
демократії в регіоні».

Останніми місяцями ми бачили, як збільшилась кількість кримінальних справ, які
мали ознаки політично мотивованих або виглядали як переслідування лідерів
опозиції та членів попереднього уряду.

Рейтинг України за критеріями Барометра свободи преси – організації «Репортери
без кордонів» – понизився з 89-го місця в 2009 р. до 131-го в 2010 р.

У деяких випадках можна сперечатись про методику та особливості вимірювання. Але,
на мою думку, ці коливання в рейтингах свідчать про те, що є причини для
занепокоєння щодо стану розвитку демократії в Україні.

Однак, як на мене, ситуація не є такою жахливою або катастрофічною. Доповідь
Freedom House все-таки визначає Україну, поруч із Молдовою, як найбільш вільну
країну в колишньому Радянському Союзі. Нещодавно Моніторингова служба Бі-Бі-Сі
узагальнила дослідження щодо роботи різних телеканалів та дійшла висновку, що
декілька каналів, що належать групам або особам, які симпатизують нинішній
Адміністрації, продовжують подавати репортажі об’єктивно або критично (щоправда,
не всі). Україна все ще має достатньо динамічну та вільну пресу, а право на
свободу зібрання реалізується набагато краще, ніж в інших країнах колишнього
Радянського Союзу. Громадянське суспільство, хоча й слабке за європейськими
стандартами, досить добре розвинене порівняно з сусідніми країнами.

Це про політику. А як щодо економічної реформи? Давайте запитаємо в МВФ. Там
кажуть, що минулого року були досить значні досягнення в макроекономічних
показниках, таких як дефіцит бюджету, фіскальна політика. МВФ також сподобались
деякі структурні реформи, в першу чергу 50-відсоткове зростання тарифів на
комунальні послуги, початок обговорення законопроекту про пенсійну реформу,
прийняття нового податкового кодексу, новий закон про державні закупівлі. Багато
чого ще треба зробити, але певний прогрес вже є.

Це веде нас до питань бізнес-клімату. Знову можна відзначити деякі позитивні
зміни: краща макроекономічна стабільність, потенційно якісний новий закон про
державні закупівлі, обіцянки невідкладних дій щодо автоматичного відшкодування
ПДВ, дискусії щодо скасування мораторію на продаж сільськогосподарської землі,
що може стимулювати надходження дуже значних інвестицій. Нещодавнє дослідження
Європейської бізнес асоціації від 11 березня виявило деяке поліпшення в
сприйнятті привабливості інвестування в Україну впродовж трьох останніх місяців.

На цьому тлі ми продовжуємо отримувати від представників бізнесу сигнали про
корупцію, про проблеми з дотриманням верховенства права та роботою судів, про
проблеми з митницею та податковими органами. До того ж деякі зміни, наприклад,
автоматичне відшкодування ПДВ, постійно проголошуються, але не запроваджуються
повною мірою. Несподівано виникають нові виклики, такі як нещодавно введені
квоти на експорт зерна. Або пропозиції щодо монополії на експорт зерна.

Згідно з дослідженням міжнародної неурядової організації Transparency
International щодо показника рівня сприйняття корупції, Україна в 2010 році
посіла 134-те місце як найбільш корумпована країна в списку із 178. Це зовсім не
ідеально для країни, що прагне майбутнього членства в ЄС.

Усі ці речі не додають упевненості інвесторам і стримують притік інвестицій. Я
зовсім не переконаний, що інвестори, які зібралися у якому-небудь кафе у Шанхаї
для того, щоб оглянути всі країни світу з метою можливого інвестування,
розглядали б Україну як більш привабливий інвестиційний ринок порівняно з такими
країнами, як Польща або Туреччина, не кажучи вже про Китай або Індію. Це має
дуже велике значення, адже, хоча є деякі країни, що бажають інвестувати в
Україну, а деякі це вже успішно роблять, цього не достатньо.

Це негативно впливає на економічне зростання. Згідно з даними МВФ, у 2010 р.
вартість економіки України з населенням у 46 млн. громадян оцінювалась у 137
млрд. доларів США. Для порівняння, вартість економіки Польщі, населення якої
становить 38 млн. громадян, оцінювалась у 439 млрд. доларів США – втричі більше.
Саме на такі показники треба орієнтуватись Україні – це саме та ліга, в якій
вона повинна грати.

Ще одна сфера, яка потребує перегляду, – зовнішня політика. До обрання
Президента Януковича його часто характеризували як «проросійського» політика. Це
надто спрощена оцінка. Безумовно, Президент Янукович уважає, що Україна повинна
мати гарні робочі стосунки з Росією. У 2010 р. він подовжив термін перебування
Чорноморського Флоту в Севастополі ще на 25 років, до 2042 р., із можливістю
подальшого продовження цього договору. Це було зроблено в обмін на зниження ціни
на газ, який Росія постачає Україні.

У 2010 р. Президент Янукович зустрічався з Президентом Медведєвим близько десяти
разів. Україна прийняла «позаблоковий» статус і відмовилася від планів подання
заявки на членство в НАТО. Вона досягла домовленості почати демаркацію
сухопутного кордону (з цього питання почала працювати двостороння комісія). А
також Україна припинила розмови стосовно тих історичних подій, про які Росія не
бажає багато чути.

Однак не слід перебільшувати значення всього цього. Часто в українській політиці
було більше розмов, аніж суттєвих зрушень. «Позаблоковий» статус виключає
можливість вступу до НАТО, але також виключає і членство України в Організації
Договору про колективну безпеку країн СНД. Є певний прогрес у питанні демаркації
сухопутного кордону, але не спостерігається ніякого зрушення у вирішенні більш
складного та спірного питання делімітації морського кордону між двома країнами.

Щодо питань економічної співпраці, то українці прохолодно ставляться до
запропонованої Росією ідеї злиття «Газпрому» та «Нафтогазу». Міжгалузеві
домовленості про співпрацю, наприклад, в суднобудуванні та космосі, залишаються
тільки на папері.

Також українська влада на демонструє ніякого бажання приєднуватися до Митного
союзу з Росією, Білоруссю та Казахстаном. Однією з причин є те, що членство у
Митному союзі було б несумісним із майбутньою Угодою про глибоку та всеосяжну
зону вільної торгівлі (УГВЗВТ) між ЄС та Україною – більше про за мить.
Нещодавні коментарі російської сторони щодо можливих негативних наслідків
підписання УГВЗВТ для України призвели до нового погіршення українсько-російських
взаємин.

І також стосовно НАТО. Очевидно, що це є справою України й Українського народу,
чи бажають вони вступу до НАТО та на яких засадах. Але мене вразив той факт, що
за останні 16 місяців військове співробітництво в деяких важливих сферах
фактично тривало, а в деяких випадках навіть покращилось порівняно з тим
періодом, коли Україна активно намагалася приєднатися до НАТО. Ось декілька
прикладів:

Україна погодилася на відмову від високозбагаченого урану, що є дуже важливим
здобутком в зусиллях, спрямованих на нерозповсюдження ядерної зброї у всьому
світі. Цей крок дуже вітали у Вашингтоні.

Стало фактом те, що військові навчання з НАТО відновилися, наприклад, навчання
Sea Breeze та навчання Rapid Trident (Велика Британія також бере в цьому участь).

Триває підготовка українських збройних сил у відповідності до стандартів НАТО –
і тут також бере участь Велика Британія.

Таким чином, підсумовуючи сказане про досягнення України на шляху розвитку
демократії та свобод, економічної реформи, бізнес-клімату, зовнішніх відносин,
оборони, я сказав би, що існує величезна кількість показників, які свідчать про
рух у різних напрямках, – картина складається різнобарвна.

Які повинні бути наші дії

Тож які повинні бути наші дії у зв’язку з цим? Це питання активно обговорюється
у Києві. У нещодавньому радіоінтерв’ю мене запитали, чи не варто було б ЄС
заборонити видачу віз олігархам та політикам, які бажають подорожувати, на тих
підставах, що вони підривають демократію в Україні. Іноді також звучить
пропозиція, що МВФ слід припинити надавати позики або висунути додаткові умови
надання кредитів з метою посилення тиску на українську владу в різних сферах.

Це чудова тема для дискусії, яка викликає бурхливі емоції.

Питання, як завжди, полягає в тому, чи буде краще тримати людей у наметі, де на
них можна буде впливати, чи поза наметом, сподіваючись, що це стане для них
покаранням і примусить їх робити так, як Ви вважаєте за правильне.

Моя власна позиція зводиться до того, що ми все ще наполягаємо на сценарії «утримування
України в наметі», тобто головна гра ще попереду, і нам слід ставитися до
України як до партнера, а не як до парії. Але нам слід наполягати на більш
жорстких умовах для цього партнерства, зокрема, коли йдеться про фінансову
підтримку або інші значні переваги для України.

Тож що це означає? Є декілька сфер, у яких ми можемо тісно співпрацювати і
значним чином впливати на Україну.

Перший – через Європейський Союз. Я завжди вважав, що ЄС є фантастичною
цивілізаційною машиною. Це особливо чітко проявляється у його відносинах з
країнами-сусідами, які прагнуть інтеграції в або приєднання до ЄС.

Велика Британія продовжує підтримувати європейські прагнення України. Ми
вважаємо, що Україна як європейська країна повинна мати право згідно з існуючими
домовленостями на приєднання до ЄС, коли вона виконає всі умови для вступу.

Ми реалісти. Нам слід визнати, що питання членства залишається віддаленим у часі.
Але ЄС і надалі може й повинен займати активну позицію.

Угода про асоціацію між ЄС та Україною, що зараз перебуває на стадії переговорів,
зміцнить інтеграційні зв’язки обома сторонами. Вона передбачатиме набагато
тісніші політичні відносини, включатиме план дій, який допоможе Україні подолати
шлях до ЄС набагато легше. Але є тут один момент на якому я хочу зосередитися і
якого я вже торкнувся вище, – це УГВЗВТ.

Представники української влади неодноразово заявляли про бажання підписати У
ГВЗВТ вже цього року. Це похвальна амбіція, і я сподіваюся, що вони ставиться до
цього серйозно.

Очевидно, що це в інтересах України. Давайте знову подивимось на цифри. ЄС має
ринок, що налічує 500 млн. споживачів із середнім показником ВНП у 32 тис.
доларів США на душу населення.

Наскільки ймовірним є те, що Угоду по ГВЗВТ буде підписано? Перемовини з цього
питання тривають уже більше трьох років (враховуючи 16-й раунд, що проходив
цього тижня у Брюсселі). Вони стають дедалі більш жорсткими в міру наближення до
фінішної лінії. Але підписання відбудеться на останніх стадіях серйозних
переговорів. Що є дуже важливим, так це те, щоб Україна зосередилася на
довготерміновій перспективі. Що я маю на увазі?

Угода по ГВЗВТ є найбільш амбітною угодою про ЗВТ в історії створення зон
вільної торгівлі з ЄС. Як і «ортодоксальні» угоди по ЗВТ, вона передбачає
лібералізацію тарифів – у цьому випадку ще більшу, ніж та, по якій Україна
досягла угоди з ЄС, коли вона приєдналась до ВТО у 2008 р.

Але це ще далеко не все. УГВЗВТ вимагатиме від України привести своє
законодавство в торгівельній політиці та ширшу нормативно-правову базу у
відповідність до законодавства ЄС. Україна стане значною мірою частиною єдиного
ринку ЄС. Ось що я маю на увазі, коли говорю про «довготермінову перспективу».
Ось що стоїть на кону. У ГВЗВТ – це історична можливість для України.

На мій погляд, все залежатиме від політичної волі, тобто певного «бачення». Якою
б хотіли бачити Україну більшість українців і чи поділяє це бачення керівництво
країни? Поки що я залишаюся оптимістом і вважаю, що як керівництво, так і народ
України в цілому більш схильні до європейської моделі, ніж до будь-якої іншої.
Якщо політична воля на вищих щаблях – я маю на увазі Президента та Прем’єр-міністра
– рухатись у напрямку ГВЗВТ залишатиметься сильною, я вважаю, що є всі шанси на
те, що Угоду буде підписано.

Ще одна ключова для нас сфера дій – це макроекономічна фінансова допомога, яку
надає Міжнародний валютний фонд. Звичайно, Велика Британія є одним з акціонерів
МВФ. Це означає, що ми і надалі наполягатимемо на суворому дотриманні умов
надання кредитів МВФ у поточній програмі. Це потягне за собою проведення важких
реформ. Але це саме те, що є необхідним для створення умов, які сприятимуть
сталому економічному відновленню. Україна не може очікувати, і я певний, що вона
і не очікує, що інші акціонери МВФ будуть їй щось давати і нічого не вимагати у
відповідь.

Ще одна сфера, в якій ми можемо допомогти з проведенням реформ, – це український
енергетичний сектор. Україна, можливо, має великі нерозвідані газові родовища як
у Чорному морі, так і на суші, включаючи нетрадиційний газ. Реформа, яка включає
лібералізацію цін на газ, та інші реформи, передбачені Договором про Енергетичне
співтовариство, вже ратифікований Україною, покращили б стимули до збільшення
виробництва. Це також стимулювало б розвиток енергоефективності – Україна
залишається однією з тих країн, що мають найгірші показники енергоефективності у
світі. І перше, і друге зменшили б її залежність від імпортованої енергії.

Остання ключова сфера співпраці – військова.

Є багато сфер, у яких Велика Британія може й надалі тісно співпрацювати з
Україною з метою надання допомоги у реформуванні її збройних сил і зробити їх
більш здатними до інтеграції та співпраці зі збройними силами НАТО. А саме:

Розвиток військового потенціалу України і надання Україні допомоги у досягненні
такого рівня, коли вона зможе підтримувати миротворчі операції у третіх країнах.
Сюди входять групи спеціалістів, що перебувають в Україні, допомагаючи їй
рухатися до отримання акредитації НАТО, наприклад, 4-тижневі навчальні курси для
морської піхоти

Освіта та підготовка майбутніх цивільних і військових керівників оборонного
відомства

Допомога Великої Британії в підготовці сержантського складу

Проект «Англійська для миротворців», який навчив понад 5 тис. офіцерів
спілкуватись англійською

Проведення підготовки за допомогою Британської групи військових радників та
інструкторів, яка базується у Чеській Республіці

Спеціальний Радник з питань оборони, який працює в Міністерстві оборони у Києві.

Це все добре і чудово.

Позиція Великої Британії залишається незмінною щодо можливості для України стати
членом НАТО, якщо на те буде воля народу України. На разі в уряді відбулося
голосування, за результатами якого видається, що такого бажання немає. Але
найголовніше полягає в тому, що Україна має дуже добре розвинені відносини з
НАТО, які офіційно закріплені створенням Комісії Україна-НАТО та низки щорічних
національних програм, які зсередини України відслідковують процес її
реформування до стандартів НАТО. На чому нам треба наразі зосередитися, так це
на тому, як зробити ці реформи реальністю.

По суті, ми вважаємо, що ці реформи є корисними як для України, так і для
відносин між нашими та українськими військовими.

Підсумок

Отже, підсумовуючи сказане раніше, я можу стверджувати, що Україна – це країна,
яка має велике стратегічне значення, і ми повинні зробити все від нас залежне
для підтримки її стабільності, демократії та процвітання. І це не альтруїзм. Що
стосується Великої Британії, то в свою чергу це сприятиме втіленню нашої
подвійної мети – гарантії нашої власної стабільності та процвітання.

По-друге, я вважаю, що в Україні існує велика кількість викликів, що торкаються
таких ключових сфер, як права людини та демократія. Але водночас є речі, що
розвиваються у вірному напрямку. Ми ще не досягли кризової точки, але нам
потрібно й надалі займати активну позицію, висуваючи аргументи на користь таких
реформ, які ми хочемо бачити.

По-третє, я вважаю, що ми маємо потужні механізми для заохочення та впливу на
Україну. І ми повинні їх задіяти. Дуже дякую за увагу!

Напередодні Нового року вирішила написати вам листа.

Ні… Про себе і про судові процеси – я не буду, не хвилюйтеся. Я чула, як ви на своїй прес-конференції клялися, що ви тут ні при чому. Вірю …

Мине ще трохи часу, і ви будете розповідати демократичному світу, що коли ви народилися, я вже в тюрмі сиділа.

Але я зараз про інше. Я – про країну.
Я, в нинішній ситуації здатна піднятися над подіями і говорити з державних позицій. Не у своїх особистих інтересах, і не в ваших. А в інтересах країни.

Навіщо? – можете запитати ви мене…

…Справа в тому, що через фатальний недогляд української Кліо (це давньогрецька муза історії) два роки тому ви стали главою нашої держави. Що вона робила, та Кліо в такий відповідальний момент, важко сказати. Але, в будь-якому випадку, «маємо, те що маємо», – як любить говорити Леонід Макарович.

В даному випадку – маємо вас на посаді Президента.

Ви стали главою держави, в якій жити мільйонам українців. В тому числі і після вас. Тому я хочу дати вам кілька порад, які, я сподіваюся, дозволять уникнути фатальних помилок і дадуть можливість зберегти країну для майбутніх поколінь, а вам обличчя.

По-перше, не намагайтесь отримати повагу та любов народу насиллям і гвалтуванням. Примусового кохання не буває. Ви цю країну не в карти виграли, за вас проголосували люди, які сплутали вас з вашими біг-бордами. Сьогодні ви над цими людьми відверто знущаєтесь, і найстрашніше (для вас,) що люди це вже розуміють.

Ви оточили всю країну парканами. Складається враження, що сьогодні найуспішнішим бізнесом може стати випуск колючого дроту. Але, рано чи пізно, ви зрозумієте, що це ви за колючим дротом, а не країна.

Сьогодні у вас, як стверджують соціологи, стабільні сім відсотків підтримки. З такими темпами втрат вас не вистачить навіть на наступний рік президентства. Це вам тільки здається, що ви сильний та впливовий, а попереду безхмарне правління на довгі роки. Не довіряйте собі в цих прогнозах. Бо ще кілька фатальних помилок і вас покинуть усі, включно з Чечетовим.

І ніхто не прийде на допомогу. У вас вже була нагода переконатися, що за гроші можна збудувати хіба вертольотний майданчик, а не протидіяти Майдану.

Тому перша порада – розпочніть жити для людей. Я знаю, що вам це важко. Тож якщо не вийде, зробіть хоч вигляд, що люди все ж таки є в країні, де ви тимчасово працюєте президентом. Якщо не зможете, все для вас скінчиться значно швидше.

По-друге, не знаю наскільки ви розбираєтесь в міжнародних та геополітичних питаннях, але у мене для вас погана новина: Євро-2012 – це не договір про євроінтеграцію, вас ввели в оману. Це – футбол.

Ваш найглибший промах – згортання процесу об’єднання з Європою.

Не парафувавши 19 грудня угоду, ви відкинули країну назад на десятки років. Праця тисяч розумних та порядних людей через вас полетіла на смітник. Подумайте бодай про свої інтереси, якщо вже не про інтереси держави. У вас ніколи не вийде грати на протиріччях між Європою та Росією, як ви сподівалися. Бо і там, і там вас добре знають і адекватно оцінюють. Не з вашими природніми здібностями.

Кожен ваш крок, кожна ваша дія в зворотньому від Європи напрямку ослаблює і вас, як президента, і Україну, як державу. Зовсім не таємниця, що для декого слабкий та безпорадний президент України – кращий партнер. І поки-що, на жаль, ви цьому статусу відповідаєте бездоганно. Хоча я й не розумію навіщо це вам.

Затямте, що майбутнє України, безпека України, її інтереси, та і ваші теж, лежать в європейській площині. Та якщо хочете повернути собі бодай якесь політичне обличчя, поверніть Україну до європейської стратегії розвитку.

По-третє, не додумайтесь віддати газотранспортну систему. Це наш останній стратегічний ресурс. Вас і приймають сьогодні в «Горках» тільки тому, що ця система досі належить Україні. Після її втрати у вас не залишиться жодного аргументу ані на свою користь, ані на користь країни.

Ви віддали Севастополь за дешевий газ, і де він? Зараз хочете здати ГТС… А що наступного року здавати будете, Вікторе Федоровичу? – «Хонку» свою?
Подивіться на приклад Білорусі чи Молдови. Як тільки вони здали свої магістралі, відразу втратили будь-яку привабливість. Дружба закінчилася вмить, разом з дешевим газом.

По-четверте, припиніть родинність і кумівство в політиці. Це погано закінчується. Запитайте про це хоча б у свого товариша – вашого попередника.

То тільки в казках батько ділить майно між синами. Тому – хату, тому – корову, тому – коника-горбоконика. Але ви ж президент цілої держави, а не газда.
Зрозуміло, що ви брали шлюб ще в радянські часи, коли в ЗАГСі висіло гасло «Міцна сім’я – міцна держава». Але ви надто буквально дотримуєтеся цього принципу. І сім’я у вас уже настільки міцна, що від держави скоро нічого не залишиться.

Люди б ще може зрозуміли, аби ви синові подарували найкращу у світі бор-машину, відповідно до фаху. Але ж не Нацбанк з МВС та податковою.

Коли силовими структурами і фінансами держави беруться керувати стоматологи, то зуби болять у всієї країни.

Не намагайтеся створювати династії. Україна цього не сприйме. Український Кім Чен Ир буде нещасною та незахищеною людиною. Не потрібно. Не принижуйте й не дискридитуйте своїх синів.

По-п’яте, не привласнюйте так брутально, нахабно і відкрито державне майно. Марна праця. Рано чи пізно все доведеться повернути, пригадайте хоча б «Криворіжсталь». Держава – це не ваша персональна комора.

Влада минає і закінчується. Така її природа. І можна бути президентом у вигнанні, але не можна бути власником «Укртелекому» в екзилі.

По-шосте, політики завжди не до кінця щирі. Але не кажіть відвертої неправди. Всі ж сміються, коли ви запевняєте, що не впливаєте на роботу судів, міліції, прокуратури, що боретеся з корупцією, читаєте Чехова. Це настільки відверта неправда, що вона викликає зневагу. Люди добре відчувають фальш, вони цього не пробачають.

Коли ви говорите про подібні речі, у тих, хто вас слухає це автоматично викликає нервовий сміх. А президент не може дозволити собі бути смішним.

І нарешті, по-сьоме. Я, Вікторе Федоровичу, дуже добре вивчила анатомію диктатури. Головна її ознака в тому, що вона завжди закінчується. І завжди безславно. Диктатор, при всіх своїх силових та ресурсних блискучих атрибутах – слабка, залякана і обмежена людина. Страх – єдине почуття, з яким він ніколи не розлучається. Я, думаю, ви розумієте про що я…

У 2009 році я зустрілася з одним незвичайним політиком. Це була абсолютно впевнена в собі людина. Він мав рейтинг довіри близько ста відсотків у своїй країні. Цілий народ щодня вклонявся йому, вважав його даним країні вищими силами. Він збирався правити вічність і нічого не затьмарювало його абсолютну самодержавну владу. Він поділив усю країну між своїми синами і почувався повним господарем на своїй землі…
Але вже через два роки його мертве, сплюндроване тіло волочили вчорашні вірнопіддані по придорожній пилюці його рідного міста.

А один з його синів пропонував два мільярди доларів за можливість втечі з країни.

Не зважаючи на «особливість» наших взаємин, Вікторе Федоровичу, я, все ж, ніколи не побажаю вам такої долі. Я чесно хочу, щоб ви до Єнакієва заходили не так як згаданий мною політик до Сірту. Все у ваших руках. Принаймні поки-що.

Словом, Вікторе Федоровичу, коли будете підймати свій традиційний келих «Harrogate» під новорічною «йолкою», замисліться бодай на мить над суттю свого правління, подумайте про трагічні помилки. Про вже зроблені та про ті, які ще хочете зробити.

Аналізуйте промахи та невдачі в час їх здійснення, а не потім. Бо потім – пізно.

Робіть так, бо інакше – «я вам не заздрю». Інше – додумайте самі…

Дітям, звісно, найцікавіше з’ява Ісуса для пастухів і царські дарунки. Але ми, дорослі, розуміємо, що Христос прийшов возвістити світло Розуму, Правди й Любові.

Саме те, чого бракує нам у нашому скаламученому житті.

За дрібною текучкою сьогодення наша преса належно не оцінила й здебільшого не помітила того історичного спільного звернення церков, донедавна порізнених – до народу, пригніченого моральним занепадом і матеріальними злиднями.

Теперішня соціальна ініціатива церков говорить про те, що Церква починає підійматися до належного їй місця – учительного.

Те місце вона займала в Київській Русі часів Святого Володимира і Ярослава Мудрого.

Тисяча років збігли. Як один день.

Люди не порозумнішали. Але вони отримали гіркі уроки й тяжкі кари за боговідступництво, за поклоніння дияволу й віру в обіцяну ним владу над світом.

Найтяжчий урок дістався за втрату страху Божого.

На людей впав лютий страх – одного перед одним. Почалося взаємознищення й взаємопожирання. Приклад був зовсім прозорим. Бог послав дощ і зовсім урожайний рік, а осатаніла людина одбирала від слабшої кусень хліба.

У народі кажуть, що найтяжча кара – коли Бог відбирає розум і пам’ять. І досі важко повернути людей до притомності.

Тож учительська місія церкви полягає в наверненні народу до пам’яті й до правди.

Зараз дуже важливо, щоб усі церкви були в головному єдиними. Адже вони єдині в православній літургійній молитві за «богохранимий край наш, уряд і військо». Це дуже важливо – молитва в плані соціальному: ми молимось за благочестя й мудрість наших правителів, щоб вони мали над собою страх Господній як джерело мудрості.

Отже, ми молимось не за чиновників, щоб вони були святими й багатими – а молимось за Уряд України, щоб він знав, що ми підтримуємо його в служінні, у шануванні свого народу, у мудрому проводі до життя гідного й радісного.

Ми молимось.

Щоб Уряд пізнав дорогу, призначену нам Богом.

Щоб він не збився з української дороги на чужинницькі легкі манівці.

Щоб він викликав до себе повагу.

Ми хочемо, щоб наша молитва була щирою. Від серця.

А це значить, що ми вимагаємо від влади дотримання присяги й закону.

Не будеш чесним громадянином, якщо будеш потурати беззаконню й удавати, що не бачиш нечестивих діянь уряду, за якого молимося. Я не буду гідним громадянином, коли не скажу правителям одверто чесної правди.

Звісно, я можу помилятися. Але коли церква нагадує правителям про їхню присягу й про потреби народу – то звучить поважно. То заклик до навернення до загубленої дороги.

Церква не хоче зневажити правителів – а навпаки, хоче піднести їх у своїх власних очах і в очах народу.

Ініціатива церков «1 грудня 1991 року» давно визріла.

У народі накипіло. Народ не може терпіти владу, яку не можна поважати Якщо мій сусід корисливий і зажерливий – то прикрість. Але коли влада, покликана служити й підносити народ до морального життя, опускається до того, до чого опустився сусід – це вже викликає обурення в народі й провокує в певних середовищах екстремізм.

То закономірність, до якої треба поставитись з великою серйозністю.

Підтримуючи голос Церкви, українська громадськість прагне до конструктивної співпраці із владою на шляху навернення до принципів, оголошених у Декларації.

Головна перешкода – у людях, які не хочуть почути Шевченкового нагадування:

Не дуріте дітей ваших,
Що вони на світі
На те тільки, щоб панувати…

Заклик до створення НАЦІОНАЛЬНОГО КРУГЛОГО СТОЛУ є закликом до громадянської злагоди. У нас нема іншого шляху, як навернення до моральних принципів і демократичних методів.

Привітаймо один одного з радістю Різдвяних Свят і побажаймо оновлення в 2012 році.

Напередодні саміту Україна-ЄС, що відбудеться 19 грудня у Києві, де очікується підписання Угоди про асоціацію з Європейським Союзом – інтерв’ю з Лехом Валенсою, одним з найбільших друзів України. Він – чи не найвідоміший поляк сучасності, лауреат Нобелівської премії миру та президент Республіки Польща (1990-1995), країни яка є найбільшим лобістом українських справ у Європі.

- Завдяки польскій «Солідарності» Україна знає про «польський шлях до свободи». На якому, на вашу думку, етапі свого «шляху до свободи» знаходиться сучасна Україна?

- Це питання треба задати українському суспільству. Однак можу звернутися до друзів з України: зорганізуйтеся, створюйте програми, приймайте участь у виборах і вигравайте – такою є демократія, ніхто цього за вас не зробить.

Коли я боровся разом із «Солідарністю», то спочатку нас було шестеро, тому що не всі одразу повірили у зміни. Потім нас стало 10 мільйонів. Слід пам’ятати, що найбільший будинок будується з першої цеглини і згодом повстають гігантські будівлі. Так само у політичних справах – треба зорганізуватись і починати.

- Польща підтримала Помаранчеву революцію в Україні у 2004 році, а ви особисто тими днями відвідали Київ… Та сьогодні велика частина українського суспільства вважає, що Віктор Ющенко розсварив помаранчеву еліту, а плоди революції були змарновані.

- Звісно, частково винною є та еліта, котра не повністю реалізувала свої постулати. Але відповідальність лежить і на суспільстві, яке не підтримувало, не допомагало, не ангажувалось і нарешті не контролювало в достатній мірі своїх обранців.

Крім того, це було заздалегідь приречено на провал без підготовлених структур, політичних програм та людей. Помаранчева еліта не спромоглась на реформи, тому що не мала програмного підґрунтя, не була готова до перейняття влади.

Мені важко детально відповісти наскільки Помаранчева революція штовхнула Україну вперед у її демократичному розвитку. Натомість поза сумнівом є те, що сьогоднішня Україна – це вже інша країна порівняно з тією, якою вона була до революції. Напевно сьогодні ЗМІ є більш вільними, суспільство свідоміше власної ролі та можливостей, про що свідчать чисельні мітинги та громадські акції.

Зрозуміло, люди почуваються зрадженими політиками, нарікають на дедалі гірші матеріальні умови і так далі, але такі речі не вирішуються одним рухом. Потрібний час щоб оцінити рішення, які приймаються сьогодні.

- Здається, що після Помаранчевої революції Україна втратила роль лідера демократичних перетворень на пострадянському просторі…

- Підчас свого візиту в Україну у 2004 році я попереджав майбутнього президента Віктора Ющенко, що якщо він хоче реалізувати обіцянки проголошені з трибуни Майдану, то мусить бути готовим – мати відповідну команду, вибудувати відповідні структури і мати програму. Але він мене не послухав – тому програв.

Я також розмовляв з нинішнім президентом Януковичем, який будучи тоді прем’єр-міністром хотів розганяти Майдан за допомогою війська. Я йому порадив: «Слухай, якщо даси наказ про силове рішення, рахуй що тебе нема, висітимеш. Відступи, а згодом відіграєшся. Цю проблему ти маєш вирішити мирно».

Ну і тоді Янукович поступився, а сьогодні він – президент. І так само мають чинити наступні лідери, котрі програють вибори. Тому що вже минув час силового вигравання, час бійок – це вже не та епоха.

Сьогодні вигравати можна тільки за допомогою інтелекту та доброї самоорганізації. Хто має за собою більше людей, той може зорганізуватись та вигравати.

- Янукович відігрався перемагаючи на демократичних виборах. Проте наскільки щирими сьогодні є його наміри та запевнення щодо реформування України?

- Ну що ж, який стан країни та суспільства, така і правляча еліта. Вона недосконала. Однак треба розуміти, що демократія – це процес, в якому до мети йдеш крок за кроком. Треба багато разів програти, відчути смак програшу, щоб потім досягти успіху, в тому числі, виборчого.

В Польщі в часи комунізму не було демократії, тоді ми не мали конкуруючих між собою партій. Але після повалення тієї системи ми втілили волю народу про зміни і не змарнували свій шанс.

- 19 грудня у Києві відбудеться саміт Україна-ЄС. Влада в українській столиці розраховує на ухвалення Угоди про асоціацію, але європейські урядовці вимагають припинення репресій проти опозиції, погрожуючи відтермінуванням підписання угоди. На додаток офіційний Київ прагне домогтись формального визнання перспективи членства України в ЄС, на що Брюссель поки що не погоджується. Чого слід чекати від цього саміту?

- Можу лише сказати, що зараз Європа не готова до великих кроків в питанні подальшої інтеграції. Якщо б Євросоюз був у кращій ситуації, то міг би виконати будь-який маневр. Та нині ЄС намагається впоратися з власними проблемами і не може зосередитися на Україні, не може їй допомогти.

Але немає Європи без України. Немає свободи без України. Коли я був президентом, більше робив для цієї країни ніж для Польщі. Якщо б я вдруге виграв вибори, то не допустив би щоб моя країна, вступаючи до Євросоюзу, залишила б за його бортом свою східну сусідку.

Як у президента у мене тоді була сильна позиція в Європі, я б домігся свого.

Нажаль все пішло інакше. Через це я почуваюся трошки винним, тому що коли боровся за переобрання, не помітив декількох речей і через це програв. Я тоді вже був дуже втомленим від багаторічних змагань…

Шкода, тому що в мене був шанс вибороти прийняття для України. Але що трапилося, того вже не змінити.

Сьогодні треба шукати інших рішень, адекватних до нинішньої ситуації. Дуже важливою в цьому є роль суспільства. Українці повинні повірити, що їх країна є вільною та може мати добрих керманичів. Поляки також цього прагнуть, тому що немає вільної Європи без вільної України.

- В такому випадку, що мають зробити українське суспільство та політичні еліти щоб прискорити демократизацію своєї країни?

- Треба об’єднувати людей навколо спільних ідей, заохочувати до спільних дій. Ви робіть свою справу, а Європа зробить свою. Зараз важко говорити про повноцінну євроінтеграцію, але невдовзі ми повернемось до цього питання.

- Українці не очікують великих кроків. Вистачили б візового полегшення…

- Я не хочу коментувати цю справу без її детального вивчення. Можливо, першим кроком має бути спрощення візових процедур при в’їзді до країн ЄС, а можливо є інші, важливіші справи.

- Може зараз Україні потрібен свій Лех Валенса – харизматичний лідер здатний повести за собою народ?

- Я був відважний, але я також розсудливий. З моїм темпераментом і характером я влучив у свій час, тому виявився ефективним. Проте сьогодні вже інші реалії. Зараз ми живемо в епосі, в якій прийняття і реалізація рішень потребує трошки більше терпіння.

Мій тип – це тип вождя, сильного лідера. Я підхожу для президентської моделі правління, а не для парламентської. Однак нині є так, як має бути, адже демократія – це, між іншим, спільне прийняття рішень і дискусія.

- І останнє питання. Коли Україна буде у Європейському союзі: через десять років, двадцять…?

- Передбачаю, що раніше. В добу стрімкого технологічного прогресу Європа потребує України з її багатим потенціалом. І навпаки. У нас немає вибору, мусимо єднатись в ім’я подальшого розвитку.

Версія для друку
Коментарі
160

Вчора телекомпанія НТВ записувала інтерв’ю на тему Голодомору. Головне питання – як пережила цю трагедію моя родина і чи вважаю я великий Голод геноцидом. Звичайно, так. Бо ж як ще можна назвати планомірне знищення українського села? У страшному 33-му моя бабуся вижила одна з восьми дітей у родині!

12 грудня з іншим російським журналістом Володимиром Познером ми розмовляли на теми історії. Питання двосторонніх українсько-російських взаємин та нашого спільного минулого завжди викликають особливі емоції і, нерідко, розбіжні оцінки. Думаю, метр російської тележурналістики, який довго жив за кордоном, має блискучу освіту і широке коло спілкування, не так схильний до імперського світосприйняття. І все ж відчувалося, що до певних драматичних сторінок української історії мій шановний візаві має інакше ставлення.

Розумію, що сьогодні чимало росіян небагато знають про Голодомор чи УПА, радянська пропаганда добре зробила свою справу, набагато років наперед сформувавши негативне чи упереджене ставлення до деяких історичних діячів чи фактів. Та й в самій Украйні досі тривають справжні баталії відносно нашого минулого. В цих дискусіях часто мало фактів, правди, спогадів, зате багато емоцій, вигадок і суб’єктивності.

Я не належу до політиків, які вважають за правильне і за можливе спекулювати на темі історії, релігії, мови. Більше того, тривожить, що кожного разу з наближенням виборів ці вразливі питання свідомо стають предметом політичних дискусій та маніпуляцій, відвертої гри і піару.

Я відстоюю іншу позицію: сьогодні всім нам потрібно більше цікавитися історією свого роду і батьківщини. Нам потрібно разом толерантно шукати національний консенсус і порозуміння відносно складних сторінок минулого, до яких належить і визвольна боротьба УПА, знищення української інтелігенції, україно-російські чи україно-польські взаємини в сорокових роках минулого сторіччя. Ключове слово тут мають сказати історики, а не пропагандисти чи професійні маніпулятори від політики. Нам всім сьогодні дійсно бракує знань про білі сторінки недалекого минулого, в першу чергу – 20 сторіччя. І мене непокоїть, коли такі теми стають каталізатором суспільної напруги.

Тому, відповідаючи на питання щодо мого ставлення до Української повстанської армії, я звернувся до аудиторії і запропонував не спекулювати на цьому питанні, залишити його для істориків. Очевидно, що воїни УПА воювали і з фашистами, і з Червоною Армією, бо такою була їх правда і мрія про незалежну Україну. А я з повагою ставлюся до всіх, хто воював за незалежність. І ці люди сьогодні заслуговують на увагу з боку держави.

Але я не сприймаю будь-які прояви фашизму і нацизму, ані ідеології, ані символіки, ані форми. Зрозуміла і чітка позиція для будь-якого сучасного політика. Очевидно, що в моїх відповідях на ці теми – ставлення до української повстанської армії і до фашизму – були розділені, а не взаємопов’язані.

Можливо, багато українців хотіли б від мене більш жорсткої і однозначної відповіді щодо підтримки УПА на російському телеканалі. І все ж дозволю собі зауважити – в першу чергу ми разом маємо досягти консенсусу щодо визнання української повстанської армії в самій Україні, пояснити в першу чергу нашим громадянам, що воїни УПА боролися за Україну своєї мрії – незалежну, без німців, без «совєтів». І якщо вдасться досягти порозуміння в цьому питанні, якщо суспільство займе тут одну спільну позицію, нам буде легше разом змінювати єдиний погляд і точку зору на це питання й наших сусідів: росіян, поляків. Я особисто і наша політична сила ніколи не спекулюватимемо на темах історії. Ми говоримо, що нам потрібно ставитися до них з повагою, шанувати минуле, але дивитися в майбутнє. Я вважаю, що політики повинні толерантно, а не з «шашкою наголо» змінювати суспільну думку, не під вибори і для політичних дивідендів займатися історією чи оцінювати саме перед виборами історичних діячів, яких поки що українське суспільство сприймає по-різному. Нам потрібно разом вчитися толерантності, і це допоможе краще зрозуміти нашу непросту історію.

Але яким же було здивування, коли на деяких українських сайтах побачив перекручені, пересмикнуті відповіді зі скандальними заголовками про «фашистів». Розумію, що починаються вибори і є чимало зацікавлених в тому, аби дискредитувати в очах українців опозиційні політичні сили і їх лідерів, в тому числі і мене. І чим більше росте підтримка нашої партії – тим більше буде запускатися брудних технологій. Що ж, роблю висновки, що потрібно ще коректніше й виваженіше відповідати на будь-яке запитання, відповідальніше ставитися до будь-якого інтерв’ю.

Але особливо болить, коли підставою для спекуляцій та пересмикувань стають теми, чутливі для літніх людей, тих, кого ми маємо шанувати і в силу їх віку, і в силу їх життєвого досвіду.

До речі, в цій самій маніпулятивній замітці, що з посиланням на один сайт розійшлася інтернетом, є й ще один пасаж: мовляв, Кличко звинувачує Тимошенко в своїй поразці на мерських виборах. Хоча в самому інтерв’ю я розповів про домовленість з екс-прем’єром про єдиного кандидата. Але ж БЮТ тоді, як ви пам’ятаєте, висунув свого представника і в результаті голоси виборців були розпорошені. Але завдяки одному слову автор тієї «новини» намагається «правильно» розставити акценти, сформувати черговий розбрат між нашими партнерами по опозиції та нашими виборцями.

Розумію, що коли політика стає більш цинічною, а журналістика – маніпулятивною, значить, скоро вибори. Я своєї позиції не змінюю – ані в Києві, ані в Москві. На темах історії спекулювати не збираюсь, вважаю, що справа політиків – поважати історію, але творити сьогодення і думати про майбутнє.

Відсутність діючих інституцій, які забезпечували б ефективне використання спільних ресурсів, навичок їх створення та функціонування – є фундаментальною трагедією, яка лежить в основі занепаду будь-якого суспільства. Адже, як доведено життям, ані індивідуалізм, ані державне регулювання – не здатні випрацювати оптимальні форми організації цього процесу.

Ситуація в ЖКГ України є яскравим підтвердженням цієї тези – українці виявилися нездатними вирішувати навіть такі елементарні питання, як ремонт їхнього власного ліфту в багатоповерхівці.

Між тим, багато спільнот – співвласників схожих спільних ресурсів – виявилися цілком спроможними вирішити аналогічні проблеми, перебуваючи в навіть значно гірших «стартових умовах».

Як їм це вдалося?

Нобелівський лауреат Елінор Остром наводить у своїй геніальній науковій праці «Керування спільним» прекрасний приклад. Мова йде про іригаційну систему в Шрі-Ланці.

Загнані в глухий кут фермери, під загрозою самознищення та голодної смерті, з використанням методичної допомоги вчених-інституціоналістів – таки знайшли вихід. І налагодили взаємовигідний діалог як усередині своєї спільноти, так і із представниками влади, змінивши ставлення останніх до себе.

Складнощі розвитку

З 1950 років у Шрі-Ланці єдиним найбільш важливим фактором, що вплинув на обсяги вирощеного рису, був екстенсивний розвиток – використання додаткових земель. Але більша частина землі, з якої планувалося отримувати по два врожаї на рік, давала лише один урожай.

Проблема полягала в специфіці використання води.

Рис дуже чутливий до нестачі води, і відносно нечутливий до надлишку води. Надмірне використання води на полях дозволяло фермерам економити на обробці землі – це запобігало вегетації бур’янів. Але ніхто не зважав на те, що вода є дефіцитним і дорогим ресурсом.

Тому фермери застосовувати набагато більше води, ніж це було економічно виправдано. У результаті – загальна врожайність була меншою, ніж прогнози інженерів-іригаторів. Фахівці визначили, що для отримання двох урожаїв рису-сирцю на рік можна використовувати вдвічі менше води.

Проте це потребувало високого рівня самоорганізації та суворої самодисципліни самих фермерів при розподілі води.

Зусилля уряду для досягнення цього ні до чого не призвели.

Фермери брали – законно або незаконно – стільки води, скільки здатні були втримати їхні поля, та саботували спроби обмежити використання водних ресурсів. Кожен із них діяв у форматі короткострокових, «індивідуалістичних» стратегій, і, навпаки, перешкоджав зусиллям, спрямованим на розбудову структур для координації колективних дій.

Така егоїстична тактика призводила до того, що іригатори, розташовані вгору за течією, завдавали серйозної шкоди іригаторам, розташованим униз за течією.

Не було ефективних можливостей фізично обмежувати кількість води, яку отримувала будь-яка група фермерів. Фермери легко блокували канали й примусово спрямовували воду на свої поля, при цьому не отримували протидії з боку своїх сусідів, які від цього страждали.

Для окремих фермерів єдиною розумною стратегією в рамках такої системи, де інші безкарно крадуть воду задля боротьби з бур’янами – стала практика заливати свої власні поля якнайсильніше, використовуючи для цього будь-які можливі засоби. Для великих землевласників одним зі способів забезпечення «захисту» такої незаконної практики були активні політичні контакти з національними лідерами. Політики, у свою чергу, заважали адекватному розподілу води, забезпечуючи «мародерство» для отримання політичної підтримки.

Така система перешкоджала ефективному управлінню водними ресурсами. Структури контролю було легко корумпувати. Проблеми поглиблювалися поганою політикою центральної влади, яка не бажала забезпечувати неупереджене дотримання правил.

Як результат, співпраця між фермерами було мінімальною.

Соціальні відносини між поселенцями, які приїхали з різних районів країни, часто були напруженими.

Відносини між фермерами та чиновниками Департаменту іригації відрізнялися недовірою й взаємними звинуваченнями. Фермери не мали ніякої впевненості в компетентності або надійності персоналу Департаменту іригації.

Багато чиновників на місцях «славилися» корумпованістю й бандитизмом.

Головною перешкодою на шляху ефективного управління водними ресурсами, з точки зору фермерів, були місцеві посадовці, які відчували свою політичну та бюрократичну силу.

З іншого боку, інженери-іригатори вважали, що фермери нездатні використовувати воду відповідально й ретельно. Вони стверджували, що необхідно організувати, навчити та дисциплінувати фермерів для того, аби вони робили те, що від них вимагав Департамент іригації.

Отже, фермери розглядалися владою як частина проблеми. А насправді – вони були її рішенням.

Вихід з інституціональної кризи

Для вирішення проблеми – зменшення обсягів споживання води та збільшення врожайності ферм – Аграрним інститутом досліджень і навчання, АІДН, разом із Корнельським університетом, США, був розроблений відповідний проект.

По-перше, було запроваджено так званих «інституційних організаторів» (ІО) або посередників між фермерами та між фермерами й чиновниками. Цих людей, зазвичай безробітних випускників – було ретельно навчено роботі з людьми з метою навчання їх прийняттю колективних рішень.

Ці ІО провели зустрічі з кожним із фермерів – для обговорення тих проблем, з якими вони стикалися. За підсумками спілкування був підготовлений детальний інформаційний звіт щодо відповідної території.

Після знайомства з фермерами та з їхніми проблемами, ІО проводили неофіційні зустрічі вже з невеликими групами фермерів, які спільно використовували воду з польових каналів, для планування стратегій самодопомоги, без створення додаткових структур.

Крім того, ІО виявляли труднощі, які не могли бути вирішені спільними зусиллями фермерів – проблеми, які повинні були бути сформульовані для посадових осіб з Іригаційного департаменту та інших чиновників.

Як тільки фермери звикали працювати разом і отримували конкретні результати від колективних дій, IO допомагали їм сформувати місцеві організації й обрати фермерів-представників на основі консенсусу. Ці представники представляли інтереси інших фермерів на великих нарадах та інформували інших про те, що відбувалося на суміжних територіях.

Команда AIДН та Корнельського університету намагалася сформувати низові організації на місцях, щоб забезпечити майданчик для дискусій між фермерами та інженерами щодо локальних планів реабілітації каналів. Це дозволило під час проектування польових каналів отримати від фермерів гарні ідеї. Зрештою, іригаційні чиновники почали змінювати своє ставлення до фермерів на більш позитивне.

Організаційна розбудова об’єднання фермерів відбувалась від найменших форм до найбільших. З кожним новим рівнем відбувалося структурне ускладнення та створення більш серйозних керівних органів.

На першому рівні діяли «організації польових каналів», ОПК – від 12 до 15 фермерів, які стали основними інституційними цеглинами майбутніх позитивних перетворень. Це структури оперативного вирішення проблем, без зайвої бюрократії – найчастіше без регулярних засідань, порядку денного чи письмових протоколів.

Другий рівень – Організації розподільчих каналів, ОРК. Вона об’єднувала декілька десятків ОПК, або 100-300 фермерів. Кожна ОРК розробила свої власні організаційні механізми, які зазвичай передбачали участь у Генеральній Асамблеї, що охоплювала всіх фермерів шляхом представництва ОПК. Посадові особи обиралися на основі консенсусу.

Третій рівень організації складався з декількох ОРК і мав назву «Територіальна Рада». Всі фермери-представники в межах території, яка обслуговувалася певним розподільчим каналом, мали право бути присутніми на загальних зборах ради території.

Четвертий рівень організації – Проектний Комітет. Він забезпечував форум, на якому фермери могли безпосередньо брати участь у політичних дискусіях.

Завдяки такій покроковій інституціалізації, фермери побачили реальні зміни у відношенні й поведінці іригаційних чиновників по відношенню до них. Поведінка фермерів помітно змінилася з розвитком нових інституцій для колективних дій.

На тих територіях, де були створені ОПК та ОРК, стала практикуватися система водної ротації. До цього часу постачання води було вкрай ненадійними, і фермери відзначали навіть випадки вбивств на ґрунті водних суперечок. Через кілька місяців після створення ОПК сингальські та тамільські фермери почали роботи з очищення своїх каналів. Фермери регулярно брали участь у групових проектах, організованих їхньою ОПК, і навіть іноді очищали розподільчі канали, які не чистилися чиновниками через відсутність фінансування.

Рівень конфліктності між фермерами також знизився. Створення ОПК дозволило фермерам мати свій майданчик для обговорення проблем та врегулювання суперечок.

Змінилося як ставлення фермерів до посадових осіб Департаменту іригації, так і ставлення чиновників до фермерів.

Крім досягнення скоординованості зусиль, після завершення проекту АІДН і Корнельського університету залишилися інституції, які дозволили й надалі розвивати нові колективні навички й здібності фермерів та чиновників у вирішенні проблем.

Взаємна довіра й взаємодія стали результатом того, що фермери спершу організовувалися на низовому рівні, і лише потім – у більші групи.

На рівні розподільчих каналів формальні організації створювалися фермерами так, як їм було зручно, а не по єдиній, зовнішньо авторизованій моделі. Урешті-решт, фермери організувалися на чотирьох взаємодоповнюючих рівнях і отримали визнання й підтримку.

Найголовнішим стало те, що фермери переконалися: вирішення їхніх проблем – перш за все в їхніх власних руках.

Українці!

Аби зрозуміти, наскільки неможливе вдалося здійснити ланкійським фермерам та чиновникам, майте на увазі: в «голові» каналу, як правило, знаходяться поля сингальців, а в «хвості» – як правило, поля тамілів. На одному розподільчому каналі, наприклад, який обслуговує й сингальські, і тамільські території, обслуговування каналу було мінімальним протягом багатьох років. Через кілька місяців після створення ОПК сингальські та тамільські фермери почали роботи з очищення каналів.

Один із вчених, Апхофф, описав зміни, що відбулися, так:

«… я помітив п’ятнадцять тамільських і дванадцять сингальських фермерів, які закінчували очищення каналу. Товщина кореня дерева, яке проросло крізь канал, була німим свідченням того, що вода не досягала хвоста каналу близько двадцяти років. Фермери працювали разом, щоб встигнути розчистити канал якраз до прибуття першої черги води в сезоні».

Але найвищий ступінь взаємоповаги було продемонстровано, коли банди сингальських молодиків палили магазини тамілів на ринку: сингальські ж фермери встали на захист будинків тамілів-чиновників Департаменту іригації…

* * *

… Найголовніша проблема України, наявність якої вперто не визнається –відсутність законодавства, яке запроваджувало б адекватні алгоритми прийняття колективних рішень щодо спільного майна.

А реальна трагедія полягає в тому, що абсолютна більшість тих чиновників та політиків, від яких залежить ухвалення відповідного законодавства – є настільки ж безграмотними невігласами, як і пересічні мешканці багатоповерхівок. І вчитись не бажають абсолютно. Вони переконані, що наявність депутатського мандата та владно-розпорядчих повноважень автоматично робить їх спеціалістами буквально в кожній галузі.

Одночасно, є доволі велика група чиновників та політиків, які прекрасно все розуміють, але чинять шалений саботаж будь-яким спробам вирішення зазначеної проблеми.

В основному це – «комунальні мафіозі», добробут яких залежить саме від безладу в «комуналці» та нездатності «манюпасів» навіть до мінімальної самоорганізації з метою прийняття колективних рішень щодо такого спільного майна, як багатоквартирні будинки та інші об’єкти колективної власності – муніципальної та державної.

Розірвати це замкнене коло могли б такі самі інституційні організатори, які були задіяні вченими в Шрі-Ланці. Підготовка ІО для навчання співвласників багатоквартирних будинків базовим алгоритмам прийняття колективних рішень – коштує копійки в порівнянні зі збитками, які несе вся країна через феєричний безлад у ЖКГ. Не кажучи вже про той дерибанний жах, який коїться з комунальним та державним майном.

На жаль, наші чиновники, на відміну від своїх колег зі Шрі-Ланки, ніяк не можуть зрозуміти, що вони ніколи, ніколи, ніколи – !!!– не зможуть «розрулити» ані ЖКГ, ані територіальні громади, ані державу в цілому – замість самих людей.

Їхня стратегія полягає в тому, аби «залити свої поля халявною водою» – байдуже, що це гробить усю ресурсну систему «Держава Україна», а їх самих час від часу приводить на нари, або навіть на кладовище.

Я вже розробила методику навчання тих, хто зміг би навчати безпосередньо інституційних організаторів. Якщо раптом хтось захоче вчитись, або якимось іншим способом сприяти реалізації подібного проекту – звертайтеся!

Якщо багато що вийшло навіть у ланкійських фермерів – то в нас має вийти тим більше!